Душа і сучасність: діалог мислителів

Душа і сучасність: діалог мислителів [есеї] / Упорядники І. Дмитрук, Ю. Шеляженко. – Київ: Шеляженко Ю.В., 2015. – 108 с. – (Спільний проект наукового порталу «Філософія і релігієзнавство» та релігійної громади сповідуючих віру в найвищу цінність людини «Українська Душевна спільнота».). – ISBN 978-617-7088-07-2.

Збірка есеїв про душу, підготовлених широким колом мислячих людей, актуалізує поняття душі та душевні цінності в сучасному світі.

Для читачів з відкритою душею.

ЗМІСТ

Максим Балаклицький. Чому я не чернець.

Кирило Бойко. Про душу.

Анатолій Болдарев. Трактат про рабство наших душ.

Анастаcія Болдарева. «Душа»: від повноти проміжку до пустоти змісту.

Катерина Воїнська. Душа… Чи то, може, не душа?

Надія Дем’янчук. Емоції душі.

Олег Дехтяренко. Душа – це я сам.

Андрій Дмитрук. Душа: що воно, в чому має голод?

Ігор Дмитрук. Наші душі.

Максим Іванов. Есе про душу та духовне ділання.

Сергій Кашевко. Метафізика особистості.

Тарас Клок. Філософія душі.

Мстислав Крицевий. Мутуалізм душі.

Ірина Левицька. Карма душі.

Михайло Ломоносов. Загадкова душа.

Вадим Мірошніченко. Позаконотативна душа.

Юлія Новак. Роздуми про душу, або казка для дорослих.

Ірина Пришпетлива. Енергія душі.

Олександра Романова. Думки одиничного: що таке душа?

Андрій Сировець. Дар Бога.

Максим Степаненко. Задіти за душу.

Богдан Стрикалюк. Поранений янгол.

Ібрагім Татієв. Душа в полоні у Розуму.

Анатолій Томків. Запізніле каяття.

Юрій Шеляженко. Душа – це людина в центрі буття.

Олег Шимон. Душа – це фікція.

Віталій Щепанський. Гнозис душі.

ПЕРЕДМОВА

Як небо блакитне – нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
Тарас Шевченко

Збирати та публікувати роздуми людей про душу почав у 2012 році релігієзнавець, філософ та християнський богослов, шеф-редактор журналу «Апейрон +» Ігор Дмитрук.
Через рік про цю ідею дізнався і з ентузіазмом її підтримав не християнин, засновник Української Душевної спільноти, проповідник релігійної віри в найвищу цінність людини, видавець і редактор релігійного бюлетеня «Ідеаліст» та журналу «Мораль» Юрій Шеляженко.
До речі, ми знаємо, що крім християнства та релігії людяності у цій збірці представлені тексти прихильників інших релігій та світоглядів: мусульманства, буддизму, атеїзму, навіть рідної української віри. Тобто, це така смачна суміш з різних поглядів на душу. З душею, виходить, дуже різні світогляди можна об’єднати!
Оскільки вся збірка являє собою великий діалог на тему душі, природно, що і передмова до неї також утворилася з діалогу упорядників. Але перед тим, як відтворити цей діалог, заглянемо у майбутнє.
Ми упевнені, що ця збірка ще далеко не закінчена. Тож ви можете надсилати нам свої нові есеї про душу, які будуть опубліковані в наступних виданнях цієї збірки.
Насправді ми мріємо, що колись таке одкровенне і продумане есе напише кожна людина всесвіту. І ми будемо публікувати і публікувати ваші есе про душу з мінімальними літературними правками, радіючи служінню незліченним добрим людським душам.

Ігор Дмитрук:
– У своїх руках ви тримаєте невелику книгу, але книгу із великою душею. Дана книга, іншими словами – збірка есе, писалася кілька років. Це колективний філософсько-релігієзнавчий нарис, у якому кожен читач знайде частинку своєї душі або своєї душевності. Недаремно ми назвали цю книгу «Душа і сучасність», адже немає нічого важливішого в людини за душу. Багато людей кажуть, що вони не вірять у Бога і не вірять у душу. Тому що душу ми не можемо раціонально осмислити. До таких людей є питання: а для чого ми існуємо, якщо «немає душі»? Ми ж не звірі та не рослинність, а дещо більше. Саме завдяки душі ми відрізняємося від інших істот на землі своєю добротою та неповторністю. Коли хтось з рідних чи друзів помирає, ми відчуваємо всередині себе якусь тривогу та невидимий плач. Це плаче наша душа, яку ми не бачимо, але завдяки їй ми живемо.
Коли ми лишаємося на самоті, наша душа говорить нам, що робити і як робити. Часто я чую такі слова: ти чи ти бездушний, малодушний або, навпаки, дуже душевний. Інколи люди кажуть один одному: у тебе нема душі, бо ти нелюд, звір, худоба. Але такі слова не є правдою. Душа є в усіх і вона існує вічно. Недаремно у різних філософіях та релігіях душу розуміють по-різному, але усі вірять, що душа існує. Наприклад, у авраамічних релігіях душа потрапляє до раю чи пекла. Попадання душі до раю чи пекла залежить від праведності чи антилюдяності протягом життя на землі. У дхармічних релігіях душа перероджується, але коли душа протягом багатьох перероджень удосконалюється, вона потрапляє у мокшу чи в нірвану. Душа – невід’ємна частка нашого тіла, а точніше, це найважливіший орган людини. Так, ми його не бачимо, але завдяки йому ми живемо на землі та творимо. Також у концепціях різноманітних релігій іде боротьба між злими силами та добрими за душі людей. Тому що душа є частинкою того Абсолюта, якого ми по-різному називаємо та розуміємо. Душа є суттю людини та Бога, адже Бог є вселенською душею, бо він не має фізичної оболонки.
Читаючи есе із нашої книги, ви побачите різноманітні інтерпретації душі та різні погляди. Але абсолютно усі автори збірки вірять у душу та душевність людини. Недаремно дана книга виходить за підтримки Юрія Шеляженка та його Української Душевної Спільноти – релігійної організації, подібної до церкви, яка найвище цінить людину та її душу. Концепція Шеляженка говорить, що душа є абсолютність людини і єдиним цілим з тілом.
Мені як християнину часто доводиться запитувати самого себе, а що зі мною буде після смерті. Де буде моя душа? Адже не завжди вдається жити згідно із заповідями Божими. Мого Бога, Ісуса Христа, який пролив свою кров на хресті та відкрив шлях нашим душам до Раю.
Я щиро дякую усім авторам за чудові есе і сподіваюся, що читачам сподобається наша спільна збірка. Вірте у Бога та рятуйте свої душі!

Юрій Шеляженко:
– Я захопився ідеєю Ігоря Дмитрука видати збірку есеїв про душу і як видавець, і як віруючий в найвищу цінність людини. Адже в основі віровчення нашої релігії лежить поняття душі як досконалої, всеохоплюючої людини, ми здійснюємо обряди одушевлення та самоорганізуємося у душевні спільноти відповідно до власного Священного писання релігійної віри в найвищу цінність людини. Віра в найвищу цінність людини є вічною релігією та сучасним духовним рухом творення Бога – ідеалу людяності – через віру в себе, вірність собі, володіння собою. Знаком нашого віросповідання є коло, що символізує людину в центрі буття як душу буття. Ми віримо, що людина-душа освоює світ, вбачаючи у ньому своє віддзеркалення, стає рівною його необмеженій вічності, спілкується з людьми через торкання душ. Кажучи про душевну спільноту, ми розглядаємо себе як точку відліку, центр всесвіту, або, за аналогією, душу-сонце, центр «сонячної системи» всього буття, навколо якого обертаються інші створені нами душі або, що те саме, з їхньої точки зору ми є створеними ними і обертаємося навколо них. Душа також здійснює бажання, тільки для цього бажання мають бути досконалими, не зацикленими на чомусь конкретному, вони мають залишати простір для фантазії. Поясню, як це робиться. Філософія допомагає задумати бажане. Техніка допомагає досягти можливого. Право узгоджує бажане з можливим. А віра – особливо релігійна віра – творить чудеса, дивним чином робить бажане можливим навіть тоді, коли техніка безсила.
Я особливо вдячний панові Дмитруку за влучну характеристику, яку він дав нашій релігії в одній з публікацій на науковому порталі «Філософія і релігієзнавство»: «Ця релігія за основними ознаками є своєрідним релігійним пацифізмом». Для нас людина джерело всіх цінностей, які об’єднують все людство всесвіту, все найкраще в людських релігіях та світоглядно-етичних системах, альтернатива конфліктним ідентичностям розбрату. Відповідно до настанов нашого віровчення, сповідуючи мою релігію, я маю поділяти віру кожної людини, поважати кожну релігію, що утверджує цінність людини; це також означає, що релігійна віра в найвищу цінність людини заохочує об’єднання, послідовне чи то одночасне сповідування різних, на перший погляд, можливо, взаємозаперечних, однак з душевної точки зору, як ми віримо, завжди взаємозбагачуючих релігій і світоглядів, не виключаючи й світського гуманізму. Звісно, що у відношенні до матеріалістичного гуманізму ми особливим чином сприймаємо його цінності. Ми вважаємо, що будь-яка людина здатна усвідомити ідею людської всеохопності, згодна вона з нею чи ні. Якщо ця ідея заперечується, тоді стає ясно, що той, хто заперечує, узгоджує себе з усією повнотою буття шляхом заперечення. Тому ми вважаємо, що в перекладі з матеріалістичної мови заперечення на ідеалістичну мову згоди, з мови боротьби на мову творення усвідомлене заперечення ідеї людської всеохопності є просто-напросто своєрідним (нігілістичним) способом погодитися з цією ідеєю.
Душа для нас є досконалим початком усього, універсальною формулою буття, взятою Богом за основу у начертанні всього сущого, подібно до того, як автор починає творити з чистого аркуша. Кажучи про душу, ми не зациклюємося на формулах власного віровчення, а пригадуємо все душевне, що тільки було створено людиною з Божою допомогою. Прадавні казки, які ми чуємо з дитинства. Перший акт істинного самоствердження кожної людини, коли всі ми тими чи іншими словами висловлюємо собі та іншим, людству, всесвіту та вічності засадничий закон людської особистості: «Я – це я». Дарма що це тавтологія, головне – вона символізує нашу вірність собі, яка дорожча за будь-які асоціації з чимось зовнішнім, умовно відокремленим від себе. Душа являється і у натхненних заспівах старого мудрого чарівника біля племінного вогнища найперших людей, у пророцтвах жерців давніх богів, але водночас і у викликах волі богів, кинутих святою людиною. Душа являється у сміливих словах давнього філософа: людина є мірою всіх речей. Душа висловлюється в клятвах про дружбу, в освідченнях у коханні, у всепроникливій цікавості та скептичній сумлінності дослідника та в наукових публікаціях. Всеохопну душевність знаходимо у текстах, які лежать в основі масових релігій сучасного світу – християнства, ісламу та буддизму. У першій проповіді Будди про страждання від бажань та серединний шлях до подолання страждань у досконалому стані нірвани. У віщих снах пророка Мухамеда, його шляхетних помислах в усамітненні у печері Хіра та перших проголошених аятах Корану про спілкування з Богом через читання, настановах людині бути щедрою подібно до милостивого Бога. Душевність, захист права душі жити, бути відвертою, співчутливою та люблячою і не бути підкореною зверхнім ідолам гріхів, висловлюється і через десять заповідей, дарованих Богом Мойсею, і через нагірну проповідь Ісуса Христа.
Всі ці та безліч інших релігій та світобачень ми розглядаємо як грані однієї величної, прадавньої, споконвічної традиції, традиції людяності, традиції душевності. І це жива, мінлива традиція, як завдяки вірності людей своїй власній душі, так і завдяки тому, що ми звемо духом заперечення. Кожна традиція містить в собі «дух заперечення» – ідею недосконалості всього нетрадиційного. Але «дух заперечення» справді відповідає традиції лише у тому разі, коли, заперечуючи нетрадиційне, заперечує також і традиційне та допомагає цим зберігти послідовність та животворність традиції. Адже непослідовність, лінощі, безумний догматизм, відсутність щирої віри у традицію та прагнення розвивати її, пізнаючи нетрадиційне та використовуючи його корисні якості – вбиває традицію. Постійне вбудовування нетрадиційного у світобудову своєї традиції є неминучим шляхом розвитку будь-якої традиції, і цей розвиток не припиняється, поки традиція жива. У традиції індивідуального самовдосконалення людини проявом духу заперечення є скромність, поціновування простоти, незгода з ідентичностями та ієрархіями, ідеєю людської нерівності, незгода з будь-яким поділом на «своїх» та «чужих». У науковій традиції проявом духу заперечення є практицизм, повторюваність здобутих знань на власному досвіді кожного вченого. У філософській традиції проявом благородного сумніву є прагнення об’єктивності та недовіра до суб’єктивного. У Біблії, в книзі Буття читаємо, що Авраам бачив волю Божу в тому, щоб принести в жертву рідного сина, він зв’язав хлопця і навіть взяв ніж, але дух заперечення одушевився у формі Божого янгола і вимагав не піднімати руку на отрока. В ісламі мудра покора волі Аллаха нерозривно пов’язана із духом заперечення у формі пильного утримання від неправильного тлумачення і порушення його волі, уникнення одержимості джинами нестриманих почуттів. У буддизмі дух заперечення виявляється в застосуванні понять шуньяти (невичерпності) та анатману (несамостійності) до всіх дхарм (феноменів, форм, проявів стану дійсності), однакового заперечення і споживацтва, і аскетизму на вісімковому шляху до праведності, повноти нірвани, просвітленого стану мудрої людяності, зразком якого є стан будди.
Традиція людської мови найкраще показує всеохопність людської душі. У нашій мові закладено як ідею цілісності буття, так і дух заперечення досконалості людської самоідентифікації. Будь-якою людською мовою можна назвати все буття в цілому одним словом («всесвіт»), а єдність множини та однини однаково демонструється і прямою мовою, і через дух заперечення, наступним чином. З одного боку, «я» і «ми» – різні слова і різні поняття. З іншого боку, поняття «ми» в усіх мовах світу застосовується для позначення нерозривної єдності «я» з «не-я, що подібне до мене» (недарма одна людина, вірна традиції, може виступати від імені множини: керівник організації каже «ми вирішили», дослідник пише «ми встановили» і так далі). Мова узгоджує однину з множиною, не дозволяючи множині гордовито стверджувати свою зверхність над одниною чи однині гордовито стверджувати свою зверхність над множиною. Будь-якою мовою звучатиме дуже смішно така сповідь: «Ми та я іноді не розуміємо одне одного, і тоді ми сердимося на мене, а я терпляче намагаюся зрозуміти, чому ми такі сердиті». Отже, суперечність між «я» та «ми» з точки зору мовної традиції неприродна, не відповідає сутності цих двох понять. «Я» та «ми» однаково цінні, однаково людяні, однаково душевні.
До речі, якщо вже було згадано про висміювання суперечностей, треба сказати, що у релігійній вірі в найвищу цінність людини почуття гумору вважається священним. Ми навіть не обурюємося пародійними релігіями (пастафаріанство, копімізм, тощо), а намагаємося поділяти їх веселий настрій, бо розуміємо, що вони висміюють та руйнують недосконалі (в т.ч. догматичні, заформалізовані, ізоляціоністські та агресивно невіглаські) уявлення про душу, Бога, Священне, Абсолютне, тим часом як справжню віру сміх тільки збагачує та укріплює. Почуття гумору священне ще й тому, що влучним жартом можна відвернути війну, змусити самовикритись рабів власного лукавства та ненависті, яким довгий час вдається дурити самих себе і весь світ, наче вони віруючі та моральні люди. Вони вибухають гнівом, починають зривати на комусь свою злість, і людство бачить їх справжнє нутро. Тобто, душа-жартівник викликає вогонь на себе, але все обходиться малою кров’ю, весь світ повстає проти кривдників жартівника і з Божою допомогою карає їх за нестриманість, тим часом як без жартів вони могли б далі сіяти серйозну ненависть та розколоти людство на великі партії смертельних ворогів.
Я тільки утвердився в глибокій вірі у священність почуття гумору після мученицького подвигу журналістів «Шарлі Ебдо», які всупереч усім забобонам відмовилися жити під владою нудьги. Можна довго сперечатися про епатажну естетику цього журналу, але Україні дуже не вистачає такого журналу і такої естетики, тому великою рідкістю є такі суперечки і ще рідше люди замислюються над тим, чи не є дрібними та сміхотворними ті псевдо-святині, які заважають нам всім вдихнути повні груди свіжого повітря та добряче посміятися над собою. Атака терористів на французький сатиричний журнал не зміцнила авторитет серйозних осіб та загальнообов’язкових умовностей. Ні, зараз мільйони дуже різних людей по всьому світу роздивляються карикатури та регочуть! Жартувати неможливо без віри. В анекдоті зіштовхуються дві версії правди, які ми беззастережно прийняли на віру, хоча вони являють собою повну протилежність. Ця парадоксальна діалектика викликає великий вибух сміху. Трясеться всесвіт, в усі боки розлітаються зірки і планети, одна з яких дивом дістається нам, як подарунок долі. Тут, на своїй землі, один в полі радіє волі, і ми смілішаємо, відчуваючи твердий грунт під ногами. І починаємо фантазувати, і знаходимо свою правду – хоча раніше не дозволяли собі цього, чекали вказівок згори. Так із віри народжується жарт, а із жарту народжується істина. Веселощі, як найкраща молитва, знімають стрес, рятують від страху, дають силу втілювати в життя сміливі вигадки. Вони закарбовують у пам’яті кращі дні нашого життя. І вони допомагають нам усвідомити помилки, а потім уникати їх повторення. Коли хтось закидає, що веселощі можуть образити релігійні почуття, кажу у відповідь: не ображайте моє священне почуття гумору! Знаєте, справжні релігійні почуття відрізняються від інших почуттів тим, що вони спонукають стримувати неприборкані, саморуйнівні емоції, особливо лють і агресію. За своєю природою люди такі й житте таке, що ми постійно стикаємося з чимось незвичним і неприємним. Але релігійні почуття допомагають нам прийняти світ таким, який він є, не втрачаючи самоконтролю. Те ж саме можна сказати і про почуття гумору. Коли люди сміються, вони відверті та відкриті всьому світу. Жартуючи, ми вчимося новому. Робимо навдивовижу корисні відкриття. Але залишаємося собою, незважаючи на зміни. І потім, перед обличчям вічності, несемо відповідальність за свої вчинки. Хто лякає всіх зброєю, буде горіти в пеклі. Хто живе з посмішкою, перед тим відкриються ворота раю.
Як я вже казав, людина для мене є джерелом всіх цінностей і сама по собі є самостійною, найвищою цінністю. Найвищою – в тому сенсі, що це найбільш досконала душевна цінність, яка не тільки дає право на самостійність, але й зобов’язує до самодисципліни. Одна людина підніметься на гору і вважатиме, що весь світ внизу лежить у її ніг, а то й подумає, ніби здатна літати, кинеться вниз і уб’ється; це приклад нікчемної людини. Інша побачить з висоти чудову панораму і захоче показати її кожному, намалювати, привести і показати, де лежать різні шляхи-дороги, вибирай – не хочу; у такій щедрості, широті душі виражається справжня висота людини.
Душевні цінності – не щось містично більше за людину, а те, що корисно людині, причому людина самостійно визначає, що їй корисно. Але не можна плутати корисне з приємним, не можна піддаватися сліпій прив’язаності, жадібності, страху. Людина має володіти собою і підкоряти свої почуття життєвому досвіду, спогадам та фантазіям, які дозволяють робити все життя радісним, а не компенсувати зрідка оргіями приємності нещасне, безцільне та принижене в цілому життя. Поєднуючи самостійність з розумністю, людина набуває божественного або, якщо хочете, природного права судити про добро та зло, про корисне і шкідливе. І треба розуміти, що справжній розум – це відкритий розум, він завжди в процесі саморозвитку, в пошуку згоди зі всім буттям, а надто з кожною живою душею.
Душевний розвиток людини завжди допомагав людям домовлятися і краще жити разом. Але завжди знаходилися і лукаві уми, які використовували людські домовленості як привід для війни. Полеміка між мудрою згодою і зарозумілою жадібністю триває вічно. Одна з тем цієї полеміки – питання про державу. Чи володіє держава людиною? Томас Гоббс запевняв англійців, що правлячий суверен поглинає людей для їхньої ж безпеки в утробі цього «левіафана». У полеміці з ним Джон Локк заявив, що у кожної людини є невід’ємне право власності на свою особистість, право розпоряджатися своїм життям і вибирати життєвий шлях на свій розсуд. Так з’явилося поняття суверенітету особистості. Як відомо, забезпечити суверенітет особистості кожного українця Верховна Рада прямим текстом обіцяла громадянам у 1991 році, у зверненні із закликом голосувати за незалежність України. Для конституційного права ця новела не нова. Наприклад, у Декларації незалежності США заявлено в якості самоочевидної істини, що уряди користуються своєю владою зі згоди керованих, які мають право повалити уряд, котрий довгою низкою зловживань зраджує існуючу згоду, суспільний договір про установлення певних авторитетів.
У державницькій традиції проявом духу заперечення є визнання і захист природних прав людини, зокрема, права на протест і, як його крайній вияв, права на повстання нестерпимо пригноблених; заперечення тоталітаризму як недосконалої державності. По суті, держава є не більш ніж великою охоронною фірмою, душевною спільнотою людей, що об’єдналися для охорони своїх прав, а державний суверенітет є похідним від суверенітету особистості громадян-учасників держави.
Сучасні державники, нібито «християнські» та «марксистські», дозволяють собі не визнавати суверенітет особистості, протиставляти суспільство людині. Ані Христос, ані Маркс цього б не схвалили. Христос, як відомо, казав: Царство Боже всередині вас (Лк. 17: 20-21). Ця думка для Біблії органічна, от ще дві цитати: «нема нічого кращого, як насолоджуватися людині ділами своїми» (Еккл. 3:22); «усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно» (1 Кор. 6:12). А ось кілька ключових цитат з економічно-філософських рукописів Карла Маркса (1844 р.), які показують, наскільки далекі від філософії Маркса так звані марксисти, що твердять про пріоритет суспільних інтересів перед особистими. «Як саме суспільство виробляє людину як людину, так і вона виробляє суспільство» – пише Маркс у «Комунізмі»,— «Таким чином, суспільство є закінчена сутнісна єдність людини з природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи». За Марксом, суспільство – витвір людини, продукт людської праці. Там же, «Відчужена праця»: «Предмет, який виробляється працею, її продукт, протистоїть праці як якась стороння істота, як сила, не залежна від виробника… Робітник відноситься до продукту своєї праці як до чужого предмета. Бо при такій передумові ясно: чим більше робітник знесилює себе на роботі, тим могутнішим стає чужий для нього предметний світ, створюваний ним самим проти самого себе, тим біднішим стає він сам, його внутрішній світ, тим менше багатство належить йому. Те саме відбувається і в релігії. Чим більше вкладає людина в бога, тим менше залишається в ній самій». Правий Маркс! Хіба не так суспільство відчужують від людини, вимагають від людини бездумної покори традиціям, хоча кожна людина сама собі може створювати прекрасні звички і традиції? Хіба не для того, щоб прив’язати людину до землі, до корпорації, неофеодальної вотчини, стала загальнообов’язковою, зі школи нав’язуваною всім людям соціал-демократична квазірелігія, культ всемогутнього суспільства, що створило людину, щоб вона служила суспільству, а під маскою суспільства, звісно, ховається неофеодал – за допомогою кишенькових жерців, що майстерно проводять обряди цієї квазірелігії, соціологічні опитування і т.п., таким чином, щоб всі мислили в потрібному для феодала руслі та обирали його слухняну челядь на всі виборні посади?! Хіба не так оголошують Бога містично непізнаваним, забуваючи, що Бог як чудовий витвір людської фантазії, ідеальна людина, повинен бути зрозумілим, щоб реалізувати його зразкову досконалість в людському прагненні до самовдосконалення? І Маркс, як ми читаємо, прагне такої досконалості: «Комунізм уже мислить себе як реінтеграцію або повернення людини до самої себе, як знищення людського самовідчуження». Знайомлячись із душевними ідеями Маркса, читаючи Нагорну проповідь Ісуса, залишається тільки здогадуватися, як могли терористи і тирани на зразок Сталіна чи Бандери роками обманювати мільйони людей (починаючи, можливо, із самих себе) лукавими твердженнями, ніби вони є вірними марксистами чи християнами. Очевидно, тут треба казати про те, що людині властиво корумпувати душевні цінності своїми нестриманими примхами, в даному випадку – прагненням здобути владу жорстоким насильством, і душа саме для того й існує, щоб допомогти нам долати в собі такі саморуйнівні примхи.
Цінності – все душевне, все те, що додає нам духовної сили, допомагаючи людині бути всеохопною як Бог, що узгоджує в одній особі та одноосібно стверджує своїм буттям всі мислимі люські цінності, узгоджує традиції, узгоджує протиріччя. З душевних цінностей ми черпаємо енергію, бо енергія завжди виникає у послідовності, єднанні, згоді. Хоча згоду треба постійно підтримувати живою, чесною, відкритою до всього нового і відвертою, бо в іншому разі сила згоди відчуджується від людей і починає нав’язувати себе, згода перестає бути владою над собою і перетворюється на залежність. Це зіпсована, корумпована згода – англійською мовою слово «corruption» значить псування.
Душевні цінності народжуються у їх безперервному ствердженні людиною і посилюються людською згодою, силою згоди, енергією узгодженого самоствердження людей. Справжні цінності не прив’язують до потреб, а звільнюють від обтяжливого споживання. Справжні цінності не тягнуть у минуле, а кличуть в майбутнє зі всією поважною переконливістю досвіду людського самоудосконалення, накопиченого кожною вільною душею в усіх кутках світу в усі часи. Душевні цінності не роз’єднують, а поєднують, як Бог об’єднує людей. Справжні цінності не провокують агресію, а допомагають домовлятися.
Гріш ціна тим цінностям, які ізолюють людину від всієї повноти буття чи у гріховній гордині, що веде прямо до пекла, протиставляють людині людину, Бога, суспільство, націю, любов, гроші чи будь-що інше. Істина в тому, що нічого надлюдського нема – і навіть людина, що наближається у своєму розвитку до Бога, ніколи не протиставить себе чи якісь свої цінності іншим людям, оскільки Бог згоден з кожною людиною і узгоджує всі цінності, а суперечність із цим зразком, виражена у гордині протиставлення свого чужому, принижує людину. Бог не може бути зверхнім, бо зверхність є гріхом, а Бог безгрішний, і за прикладом Бога людина у розвитку своєї всеохопності також має позбавлятися усіх ілюзій власної зверхності. Гординя робить одноосібність недосконалою, позбавляючи її сили всеохопності, бо тільки всеохопна одиниця стає рівноцінною безлічі, а обмежена одиниця, навіть у формі широкого об’єднання, протистоїть безлічі та зрештою втрачає цінність, зливаючись із недосконалою безліччю у вічній приниженості вічного бою, де навіть перемоги обертаються поразками.
Гординя як протиставлення свого чужому, своїх – чужим, завжди спростовує претензії на святість та досконалість. Тож коли вам розповідають про якихось надлюдських богів чи героїв, знайте: це вигадані істоти, яким оповідач просто приписав свій гріх гордині, а отже, він і його вигадка далекі від істинної досконалості, що відкривається віруючим у найвищу цінність людини у одкровеннях безпосереднього спілкування з Богом подумки.
Бог – наша фантазія і наша совість; хто не може вигадати світ кращим, ніж він здається недосконалим відчуттям і почуттям, і кому не вистачає совісті старанно та цілеспрямовано здійснювати свої мрії, той не знає істинного Бога. Слідуючи прикладу Бога, кожна людина може стверджувати свою безмежність. Хоч би й такими словами, сказаними Богом у Священному писанні релігійної віри в найвищу цінність людини: «Я є всесвіт». Бо цінність людини як творця і судді цінностей, пророка, здатного подумки спілкуватися з Богом і розуміти його відповіді на людські молитви у наслідках власних задумів та вчинків – така цінність людини робить кожну людину всеохоплюючою, універсальною, безмежною. Це досконалість людини і душевність людини, добра воля, розуміння сенсу життя, підказаного Богом в Символі віри, тексті розділу Одкровення того ж Священного писання релігійної віри в найвищу цінність людини: сенс життя у розвитку, пізнанні та творенні, у прагненні добра та боротьбі за добро, і такий життєвий шлях веде до щастя. Усвідомлення цього є релігійною вірою в найвищу цінність людини, яку я сповідую і знаю, що кожна людина сповідує її також, навіть якщо називає її інакше та користується іншими словами, щоб висловлювати свою цінність, свою всеохопність, щоб творити, стверджувати та узгоджувати цінності, показуючи широту та відкритість людської душі.
Мені дуже цікаво було порівняти бачення душі, прийняте в релігійній вірі в найвищу цінність людини, із баченням інших авторів цієї збірки. З кожним я в чомусь можу погодитись. Олег Дехтяренко, Ігор та Андрій Дмитруки, Тарас Клок, Надія Дем’янчук, Віталій Щепанський, Михайло Ломоносов, Максим Степаненко осмислюють душу через людяність, соціальність, філософію та самоаналіз, що для мене найбільш близько. Гідні уваги аналогії наводять Ірина Пришпетлива, Олександра Романова, Андрій Сировець, Богдан Стрикалюк. Кирило Бойко дійшов правильного, на мою думку, висновку про первинність свідомості перед матерією у природі людини. Максим Іванов, Мстислав Крицевий, Ірина Левицька переповідають концепцію душі у віровченні своїх релігій, і в їхніх підходах попри видимі розходження є і багато спільного. Максим Балаклицький, міркуючи про чернецтво, слушно зауважує, що духовність полягає в усамітненому слуханні голосу Господа й служінні людям. Цікаві спроби вираження душі через художнє слово, художню прозу бачу в творах Юлії Новак, Катерини Воїнської, Сергія Кашевка, Анатолія Томківа, і така форма звернення до Логоса мені, безперечно, імпонує. Олег Шимон, Анастаcія Болдарева, Вадим Мірошніченко, Ібрагім Татієв критично та самозречено аналізують поняття душі, без чого неможливо очистити його від стереотипів та створити собі власну душу за допомогою власної фантазії. Анатолій Болдарев правильно ставить питання про революцію душевності, виполювання рабства з наших душ.
На обкладинці цієї збірки ви прочитали назву «Душа і сучасність: діалог мислителів». І справді: кожне з цих есеїв актуалізує поняття душі, кожне є результатом серйозних роздумів, душевної праці людей, які мають значний досвід послідовного мислення. Чесність та відвертість роздумів про душу, зібраних тут під однією обкладинкою, є безпрецедентною. Читачу залишається лише гортати сторінки і насолоджуватися польотом думки, уяви, емоційним багатством авторів, співпереживати та продовжувати незавершені думки на свій смак, робити власні висновки про природу людської душі.